Правопис: хто судді?

Українська мова та наука про неї завжди мали й мають досі проблеми не
лише мовознавчого плану. Дальші та ближчі родичі увесь час намагалися
використати нас як етнографічний матеріал для посилення панівних націй. З
цього приводу академік Іван Дзюба пише: «Спробуймо уявити собі, як виглядала
б російська культура й наука без своїх українських гілок, тобто без внеску
українців (у літературі: Богданович, Гнідич, Наріжний, Капніст, Гоголь,
Данилевський, Мордовцев, Мачтет, Короленко та багато-багато інших; у
живопису: Левицький, Боровиковський, Трутовський, Куїнджі, Рєпін — так, так,
Рєпін завжди підкреслював своє українське походження і свої українські
симпатії — та багато-багато інших; у музиці: Бортнянський, Березовський,
Стравинський; у різних галузях науки: Остроградський, Ушинський,
Миклухо-Маклай, Гамалія, Лобачевський, М. Ковалевський, Вернадський та
багато-багато інших, аж до наших днів). Немалий внесок зробили українці і в
польську науку та культуру. Це слід би знати — не задля національної гордині,
а для подолання власного комплексу неповноцінності та чужого нехтування».

Українській мові не щастило ні в Польщі, ні в Австро-Угорщині, та
найгірше було в Московській імперії, де їй відмовляли навіть у праві на
існування. «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не
може», — заявив свого часу міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв.

Ще гірші часи для української мови настали тоді, коли в Росії владу
взяли більшовики та створили «великий і могутній союз народів». Замість
зовнішнього тиску, застосовуваного чинниками царату (заборонні укази,
циркуляри тощо), тепер на українську мову почали тиснути зсередини, офіційно
її не забороняючи. Нам указували, які синтаксичні конструкції, слова, навіть
звуки й літери є українськими, а які чужі, «націоналістичні», «ворожі», отже,
не рекомендовані до вжитку.

Тяжку долю української мови розділив і її правопис, про що докладно
розповів член-кореспондент НАН України Василь Німчук у дослідженні «Проблеми
українського правопису в ХХ ст.», яке є додатком до проекту найновішої
редакції. Нагадаю шановним читачам, що створена 1994 року Національна
правописна комісія (НПК) при Кабінеті Міністрів України мала виробити єдині
правописні норми для всіх українців світу. Діаспора ж є не тільки в нас, але,
скажімо, вірмени, греки, латиші та інші народи і в себе на батьківщині, й за
її межами пишуть однаково. Зі здобуттям Україною незалежності такий час
настав і для нас, про що було заявлено на I Міжнародному конгресі україністів
у Києві 1991 року.

Після створення НПК почала працювати її робоча група, яка мала
підготувати правописні зміни. Але оскільки групою керували Колишній директор
Інституту української мови О. Тараненко та завідувачка відділу того Інституту
Світлана Єрмоленко, основною метою яких стало збереження в недоторканності
«здобутків» більшовицького втручання в «Український правопис» у 1933 році, то
у визначений термін якихось слушних пропозицій не було подано. Коли
директором Інституту української мови став Василь Німчук, робоча група
запрацювала номально і в липні 1999 року підготувала широко обговорюваний
тепер «Проєкт найновішої редакції українського правопису», який був
розісланий для обговорення. Склад групи залишився майже той самий, тож
розмови про «самозванців» хай залишаться на сумлінні наших несумлінних
опонентів. У складі групи — члени-кореспонденти НАН України, доктори наук,
професори, серед них — одна з найвизначніших фонетистів України Ніна Тоцька.

Рекомендації групи вже широко відомі. Хотів би зупинитися на тих із
них, якими особливо лякають громадськість люди, причетні й непричетні до
мовознавства. Почну зі слів етер, катедра, міт тощо, які пропонуємо вживати
поряд з їхніми фонетичними варіантами ефір, кафедра, міф та ін. У грецькій
мові в цих словах немає звука ф; давні греки вимовляли там придиховий т,
сучасні — міжзубний т. У переважній більшості старих і нових запозичень із
грецької та інших мов ми також передаємо його через т: акант, бібліотека,
етика, лабіринт, математика, тема, хризантема тощо. Але є невелика кількість
слів, де замість т вживаємо ф: міф, пафос (пор, однокореневі патетика,
патогенний), орфоепія (пор. ортодоксія, ортогональний). Тож ми й пропонуємо
писати міт, катедра тощо. Але щоб не було дуже різкої зміни, варіанти міф,
кафедра тощо теж нехай залишаються нормативними.

Хіба може неупереджена людина, хоч трохи обізнана з фонетичними
законами української мови, дивуватися, а то й обурюватися пропозицією
послідовно передавати іншомовний дифтонг au через ав: лавреат, фавна,
автотренінг та ще й питати, чому? Тепер пишемо: автобіографія, але
аутотренінг, лавр, але лауреат. Це те саме, якби ми писали повний, але
поунуватий, давній, але дауніший. Слово фауна «сукупність тварин на певній
території» походить від імені давньогрецької богині лісів Фавни (Fauna),
чоловічим відповідником якої є Фавн (Faunus) — покровитель лісів, отар і
пастухів. У словнику «Українська літературна вимова і наголос» (К., 1973) при
написанні аудиторія, лауреат рекомендується вимовляти нескладовий у, який на
письмі позначаємо в (що й пропонує робоча група). За браком часу не
розглядатиму окремо кожної пропозиції щодо нової редакції правопису, але можу
запевнити читачів, що все аргументовано.

Чому потрібні ці зміни? Бо мусимо нарешті очистити правопис від
нав’язаних йому рис, що суперечать фонетико-морфологічній системі української
мови. З численних орфографічних кодексів найкращим був правопис 1928 року,
який уклали в Харкові (тому його звуть харківським) відомі українські
мовознавці А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є.
Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко
та інші. Членами правописної комісії були також літератори М. Йогансен, С.
Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Підписав його міністр освіти М. Скрипник.
Більшість із них згодом репресовано й знищено сталінським режимом.

У 1933 році, коли покінчили життя самогубством зацьковані
«інтернаціоналістами» Микола Скрипник та Микола Хвильовий, харківський
правопис був заборонений. Створили нову правописну комісію, яку очолив
більшовик А. Хвиля, а ідейним натхненником став Лазар Каганович. Під таким
керівництвом комісія видала новий правопис, з якого вилучила «націоналістичні
ухили» попереднього. Після того міняли правопис у 1946 й 1960 роках. Основною
метою цих змін було усунення «націоналістичних перекручень» та забезпечення
«єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо
російського» («Український правопис», К., 1960, с. 6). У перевиданнях 1990 та
1993 років до правопису внесено низку змін, але залишилося багато
суперечливих положень.

04.06.2012

c